Колеги сьогодні хочу написати про ЕТИКУ і деонтологію в реабілітації, зокрема про військових з наслідками ЧМТ, яких зараз беруть на реабілітацію в приватні реабілітаційні центри за кошти новоспечених благодійних фондів і змушують родину на камеру просити кошти на відновлення своєї рідноі людини-воїна.
Яка користь для такого фонду і такого центру – усім зрозуміло.
Але чим закінчується така нібито благодійна практика для воїна і для його родини – розберемо професійно і компетентно з позиції нейронауки.
У випадку військового з бойовою черепно-мозковою травмою, тетрапарезом і поведінковим мутизмом (коли людина може, але не хоче спілкуватись з усіма працівниками центру, а вибірково спілкується з окремими спеціалістами та родиною) в умовах реабілітаційного центру, де пацієнта та його родину змушують публічно просити кошти “на камеру”, ми маємо справу не з порушенням мовлення, а з глибокою психотравмою та депресивним розладом, посиленими вторинною ретравматизацією.
Це принципово важливо називати речі своїми іменами!
1. Нейрофізіологія: що насправді відбувається
Поведінковий мутизм у військового після ЧМТ — це не наслідок руйнування мовленнєвих центрів. За збереженого розуміння мовлення, адекватних реакцій поглядом, мімікою, вибірковою взаємодією з окремими людьми — мовленнєва система анатомо-функціонально доступна.
Натомість активується:
• система стрес–реакції (амігдала),
• пригнічується префронтальна кора (ініціація дії),
• формується стан вивченої безпорадності.
Додатковий фактор — публічне приниження та втрата суб’єктності, коли військового перетворюють на “об’єкт збору коштів”. Для мозку, що вже пережив бойову травму, це — сигнал небезпеки, а не реабілітації.
2. Нейропсихологія: мовчання як форма захисту
З позиції нейропсихології мовлення є вольовою діяльністю, яка потребує:
• почуття безпеки,
• довіри,
• збереженої гідності,
• внутрішньої мотивації.
Коли військового:
• змушують демонструвати безпорадність,
• залучають родину до публічного прохання грошей,
• позбавляють контролю над власним образом,
мовчання стає єдиною формою психологічного захисту, а не симптомом мовленнєвого дефіциту.
Це мутизм реактивний, а не афатичний.
3. Психолінгвістика: без внутрішньої програми немає руху
Будь-яке відновлення — і мовлення, і руху — починається з внутрішньої вербальної програми:
«я хочу», «я можу», «я дію».
У ситуації приниження і примусу:
• внутрішнє мовлення блокується,
• інтенція дії не формується,
• довільні рухи тіла не інтегруються у функцію.
❗ За відсутності вербальної програми рухів тіла ці рухи не відновлюються як цілеспрямована діяльність, навіть за інтенсивної механічної фізичної терапії.
Тіло без мовлення — це тіло без суб’єктності.
4. Ключовий етичний і професійний момент
Змушувати військового з бойовою ЧМТ і поведінковим мутизмом просити кошти на камеру — це:
• клінічно необґрунтовано,
• нейропсихологічно шкідливо,
• етично неприйнятно,
• реабілітаційно руйнівно.
Це ретравматизація, а не допомога.
Висновок від АКЛУ: професійно і прямо
У цьому випадку мовчання військового — це не відсутність мовлення,
це відсутність безпеки, гідності й психологічної підтримки.
Ефективна реабілітація можлива лише за умови:
• негайного припинення публічної експлуатації травми,
• роботи з депресією та ПТСР,
• відновлення внутрішнього мовлення і суб’єктної позиції,
• міждисциплінарного підходу з обов’язковою участю клінічного психолога / психіатра і клінічного логопеда.
Бо військовий після ЧМТ має право на реабілітацію, а не на публічне приниження.
І мовлення повертається лише там, де людині повертають голос — у прямому й переносному сенсі.
І на завершення!
Поки держава проголошує гучні гасла про бескоштовну реабілітацію військових в державних реабілітаційних центрах, «фонди благодійного рабства» та приватні реабілітаційні центри заробляють немалі гроші на горі воїнів- інвалідів та їх родин.
Нажаль.
