Бостонська класифікація афазій була створена в США на основі багаторічних клінічних спостережень та стандартизованого тестування пацієнтів з ураженнями головного мозку. Її автори прагнули чітко розмежувати типи афазій відповідно до порушення мовленнєвого розуміння, повторення, номінації та плавності мовлення. На відміну від нейропсихологічної класифікації О. Р. Лурії, яка базується на аналізі порушених функціональних систем мозку і спрямована на розуміння механізмів дефекту з метою відновлення, Бостонська система має зовсім інше призначення — діагностичне і соціальне.
Одним із ключових мотивів створення Бостонської класифікації було виділення аномічної афазії як окремого діагнозу. У медичному та страхово-пенсійному просторі США й Західної Європи це мало практичне значення: численні пацієнти, які проживають десятки років після інсульту чи з хворобою Альцгеймера або Паркінсона, демонструють поступову втрату мовленнєвої пам’яті — аномію, тобто труднощі у відтворенні слів при збереженому розумінні.
У таких країнах існують спеціальні тести пам’яті на слова (WAB, BDAE, Boston Naming Test), результати яких виражаються у відсотках втрати мовленнєвої пам’яті. Цей показник має не лише клінічне, а й соціально-страхове значення: залежно від відсотка втрати призначається розмір пенсійного забезпечення або соціальної допомоги. Таким чином, система не орієнтована на відновлення мовленнєвої діяльності, а на адаптацію до дефекту — на навчання пацієнта компенсаторних стратегій, використання комунікативних книжок, піктограм або пристроїв альтернативної комунікації.
В українських умовах застосування цього підходу не є доцільним і не відповідає ані соціально-економічним, ані клінічним реаліям. Україна не має розвиненої страхової медицини, а система пенсійного забезпечення не базується на відсотках втрати мовленнєвих функцій. Крім того, у воєнний час, коли держава й суспільство зосереджені на реабілітації військових, цивільних постраждалих від травм і поранень, пропагування бостонської моделі з орієнтацією на пристосування, а не на відновлення, є професійно і морально недоречним.
Вітчизняна клінічна логопедія, сформована під впливом нейропсихологічної школи Лурії, спирається на принципи відновлення мовленнєвих і когнітивних функцій, а не лише компенсації. Логопед у клініці — це не інструктор зі спрощеного спілкування, а фахівець із відновлення мозкових функцій мовлення, який працює на рівні нейропластичності, реорганізації функціональних систем і повернення комунікативної активності людини.
Висновок:
Нав’язування головою Українського товариства так званих терапевтів мови та мовлення вітчизняній логопедичній науці й практиці Бостонської класифікації афазій без урахування соціальних і клінічних відмінностей є методологічно і етично помилковим.
Українська клінічна логопедія повинна залишатися орієнтованою на відновлення, а не пристосування, на реабілітацію, а не компенсацію, на повернення людині голосу, а не лише забезпечення права на мовчання через книжку з малюнками та піктограмами.
ГО АКЛУ за розвиток вітчизняної клінічної логопедичної терапії на основі вітчизняних науково-практичних традицій і підходів.
